<< Главная страница

КАМIННИЙ ХРЕСТ



I Вiдколи Iвана Дiдуха запам'ятали в селi газдою, вiдтодi вiн мав усе лиш одного коня i малий вiзок iз дубовим дишлем. Коня запрягав у пiдруку, сам себе в борозну; на коня мав ремiнну шлею i нашильник, а на себе Iван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лiвою рукою спирав, може, лiпше, як нашильником. То як тягнули снопи з поля або гнiй у поле, то однако i на конi, i на Iванi жили виступали, однако ïм обом пiд гору посторонки моцувалися, як струнви, i однако з гори волочилися по землi. Догори лiз кiнь як по леду, а Iвана як коли би хто буком по чолi трiснув, така велика жила напухала йому на чолi. Згори кiнь виглядав, як би Iван його повiсив на нашильнику за якусь велику провину, а лiва рука Iвана обвивалася сiтею синiх жил, як ланцюгом iз синьоï сталi. Не раз ранком, iще перед сходом сонця, ïхав Iван у поле пiльною дорiжкою. Шлеï не мав на собi, лише йшов iз правого боку i тримав дишель як би пiд пахою. I кiнь, i Iван держалися крепко, бо оба вiдпочали через нiч. То як ïм траплялося сходити з горба, то бiгли. Бiгли вдолину i лишали за собою слiди колiс, копит i широчезних п'ят Iванових. Придорожнє зiлля i бадилля гойдалося, вихолiтувалося на всi боки за возом i скидало росу на тi слiди. Але часом серед найбiльшого розгону на самiй серединi гори Iван починав налягати на ногу i спирав коня. Сiдав коло дороги, брав ногу в руки i слинив, аби найти те мiсце, де бодяк забився. - Та цу ногу сапов шкребчи, не ти ïï слинов промивай, - говорив Iван iспересердя. - Дiду Iване, а батюгов того борозного, най бiжить, коли овес поïдає... Це хтось так брав на смiх Iвана, що видiв його патороч зi свого поля. Але Iван здавна привик до таких смiхованцiв i спокiйно тягнув бодяк дальше. Як не мiг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далi в ногу i, встаючи, казав: - Не бiси, вiгниєш та й сам вiпадеш, а я не маю чєсу з тобою панькатися... А ще Iвана кликали в селi Переломаним. Мав у поясi хибу, бо все ходив схилений, як би два залiзнi краки стягали тулуб до нiг. То його вiтер пiдвiяв. Як прийшов iз войська додому, то не застав нi тата, анi мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого i щонайгiршого над усе сiльське поле. На тiм горбi копали жiнки пiсок, i зiвав вiн ярами та печерами пiд небеса, як страшний велетень. Нiхто не орав його i не сiяв i межi нiякоï на нiм не було. Лиш один Iван узявся свою пайку копати i сiяти. Оба з конем довозили гною пiд горб, а сам уже Iван носив його мiшком наверх. Часом на долiшнi ниви спадав iз горба його голосний крик: - Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитцi розлетишси, який же-с тєжкий! Але, вiдай, нiколи не гримнув, бо шкодував мiха, i поволi його спускав iз плечей на землю. А раз вечором оповiдав жiнцi i дiтям таку пригоду: - Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колiнкую з гноєм наверх, аж шкiра з колiн обскакує. Пiт iз-за кожного волоска просiк, та й так ми солоно в ротi, аж гiрко. Ледви я добивси на гору. А на горi такий вiтрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А пiдiть же, як мене за мiнуту в поперецi зачєло ножами шпикати - гадав-сми, що минуси! Вiд цiєï пригоди Iван ходив усе зiбганий у поясi, а люди прозвали його Переломаний. Але хоч той горб його переломив, то полiтки давав добрi. Iван бив палi, бив кiлля, виносив на нього твердi кицки трави i обкладав свою частку довкола, аби осiннi i веснянi дощi не сполiкували гною i не заносили його в яруги. Вiк свiй збув на тiм горбi. Чим старiвся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба. - Такий песiй горб, що стрiмголов удолину тручєє! Не раз, як заходяче сонце застало Iвана наверху, то несло його тiнь iз горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягла тiнь Iванова, як велетня, схиленого в поясi. Iван тодi показував пальцем на свою тiнь i говорив горбовi: - Ото-с нi, небоже, зiбгав у дугу! Але доки нi ноги носе, то мус родити хлiб! На iнших нивах, що Iван собi купив за грошi, принесенi з войська, робили сини i жiнка. Iван найбiльше коло горба заходився. Ще Iвана знали в селi з того, що до церкви ходив лиш раз у рiк, на Великдень, i що курей зiцiрував. То так вiн ïх научував, що жадна не важилася поступити на подвiр'я i порпати гнiй. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула вiд лопати або вiд бука. Хоч би Iваниха хрестом стелилася, то не помогло. Та й хiба ще то, що Iван нiколи не ïв коло стола. Все на лавi. - Був-сми наймитом, а потiм вiбув-сми десiть рiк у воську, та я стола не знав, та й коло стола менi ïда не йде до трунку. Отакий був Iван, дивний i з натурою, i з роботою.

II Гостей у Iвана повна хата, газди i газдинi. Iван спродав усе, що мав, бо сини з жiнкою наважилися до Канади, а старий мусив укiнцi податися. Спросив Iван цiле село. Стояв перед гостями, тримав порцiю горiвки у правiй руцi i, видко, каменiв, бо слова не годен був заговорити. - Дєкую вам файно, газди i газдинi, що-сте нi мали за газду, а мою за газдиню... Не договорював i не пив до нiкого, лиш тупо глядiв на-вперед себе i хитав головою, як би молитву говорив i на кожне ïï слово головою потакував. То як часом якась долiшня хвиля викарбутить великий камiнь iз води i покладе його на берiг, то той камiнь стоïть на березi тяжкий i бездушний. Сонце лупає з нього черепочки давнього намулу i малює по нiм маленькi фосфоричнi звiзди. Блимає той камiнь, мертвими блисками, вiдбитими вiд сходу i заходу сонця, i кам'яними очима своïми глядить на живу воду i сумує, що не гнiтить його тягар води, як гнiтив вiд вiкiв. Глядить iз берега на воду, як на утрачене щастя. Отак Iван дивився на людей, як той камiнь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зi сталевих ниток, i договорював: - Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собi в него жєдаєте. Дай вам боже здоров'є, дiду Мiхайле... Подав Михайловi порцiю i цiлувалися в руки. - Куме Iване, дай вам боже прожити ще на цiм свiтi, та най господь милосердний щасливо запровадить вас на мiсце та й допоможе ласков сво&#.. Гадав-сми, що вас за стiв пообсаджую, як прийдете на весiлє синове, але iнакше зробилоси. То вже таке настало, що за щоза решту. Взяв порцiю горiвки та пiдiйшов д жiнкам, що сидiли на другiм кiнцi стола вiд постелi. - Тимофiхо, кумо,годна-сте були! То-сми за вами не одну нiчку збавив, то-сте в данцi ходили, як сновавка -так рiвно! Ба, де, кумо, тотi роки нашi! Ану-ко пережийте та й вiбачєйте, що-м на старiсть данець нагадав. А проше... Глянув на свою стару, що плакала мiж жiнками, i виймив iз пазухи хустину. - Стара, ня, на-коб тобi платину та файно обiтриси, аби я тут нiяких плачiв не видiв! Гостий собi пилнуй, а плакати ще доста чєсу, ще так си наплачеш, що очi ти витечуть. Вiдiйшов до газдiв i крутив головою. - Щось би-м сказав, та най мовчу, най шiную образи в хатi i вас яко грешних. Але рiвно не дай боже нiкому доброму на жiночий розум перейти! Адi, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя? То я тебе вiкорiнував на старiсть iз твоï хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сивi кiски зараз обмичу, та й пiдеш у ту Гамерику, як жидiвка. - Куме Iване, а лишiть же ви собi жiнку, таже вона вам не ворiг, та й дiтем своïм не ворiг, та ïï банно за родом та й за сво&iu;ï банно, а я туда з вiскоком iду?! Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жiнцi кулаком, як довбнею, i бився в гракий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!

III - А проше, газди, а озмiть же без царвтираю на жiнку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би нiколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважєєте, пли, пилили, аж перерубали. Два роки нiчо в хатi не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А як нi достинули, як-єм видiв, що и наймитами пiслi моï голови та й кажуть: "Ти наш тато, та й заведи нас до землi, та дай нам хлiба, бо як нас роздiлиш, та о ходiв? Я зробок - цiле тiло мозиль, костi дрихлавi, що заки ïх рано зведеш докупи, то десiть раз йойкнеш! - То вжетуск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усi за вами пiдемо. За цим краєм не варт собi туск до серця брати! Ца земля не годна кiлько народа здержiти та й кiлькi бiдi вiтримати. Мужик не годен, i вона не годна, обоє вже не годнi. I саранчi нема, i пшеницi нема. А податки накипають: що-с платив лева, то тепер п'єть, що-с ïв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, що з тих рук нiхто нас не годен вiрвати, хiба лиш тiкати. Але колись на цi землi буде покаянiє, бо нарiд порiжеси! Не маєте ви за чим банувати!.. - Дєкую вам за це слово, але єго не приймаю. Певне, що нарiд порiжеси. А тож бог не гнiваєси на таких, що землю на гиндель пускають? Тепер нiкому не треба землi, лиш викслiв та банкiв. Тепер молодi газди мудрi настали, такi фаєрмани, що за землев не згорiли. А дивi кини пальцем, та й маком сєде! Та гадаєте, що вона зайде на мiсце? От, перевернеси десь у окiп та й пси розтєсуди ж! Прийшла Iваниха, старенька i сухонька. - Катерино, що ти собi небого, у своï головi гадаєш? Де I натягав шкiру на жiнчинiй руцi i показував людям. - Лиш шкiра на костi. Куда цему, газди, йти з печi? Була-с пор&аласи. Адi, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! I показав ïй через вiкно могилу. - Не хотiла-с iти з тобов перед цими нашими людьми вiпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними вiпрощитиси з тобов на прости ми, стара, що-м ти не раз догорив, що-м, може, тi коли скривдив, прости менi i перший раз, i другий раз, i третiй раз.
гилу везу... Але сих слiв уже нiхто не чув, бо вiд жiночого стола надбiг плач, як вiтер, що з-помiж острих мечiв повiяв та, межи газдинi та пильнуй, аби кожду своє дiйшло, та напийси раз, аби-м тi на вiку видiв п'єну. - А вас, газив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й аби-сте си так, як сегоднi, зiйшли на обiдець та вiказали очинаш за нас. Може, пан емо, наймемо i очинаш за вас вiкажемо... Iван задумався. На його тварi малювався якийсь стид. - Ви старому не дивугрiх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаєте, що я собi на своïм горбi хресток камiнний поклав. Гiрко-м вiз i гiркоимати так, як мене тримав. Хотiв-єм кiлько памнєтки по собi лишити. Стулив долонi в трубу i притискав до губi1108;м. Коби-м мiг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взєв з собов у свiт. Банно ми за найменшов крiшков у селi, за наймежалем, а лице задрожало, як чорна рiлля пiд сонцем дрожить. - Оцеï ночi лежу в стодолi, та думаю, та думаю: господи житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кiнчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до бога: господи, не понi руков, нi ногов кинути... - Потiм мене такий туск напав, що-м чиколонки гриз i чупер собi микав, качєв-єм мене! Не знаю i як, i коли вчинив-єм си пiд грушков з воловодом. За малу филю був би-м си затєг. Але господь милосердний знає, що робить. Нагадав-єм собi за свiй хрест та й мене геть вiдiйшло, ïй, як не побiжу, як не побiжу на свiй горб! За годинку вже-м сидiв пiд хрестом. Посидiв, посидiв довгенько - та й якось ми легше стало. - Адi, стою перед вами i говорю з вами, а тот горб не вiходить ми з голови. Таки го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видiти. Все забуду, а його не забуду. Спiванки-м знав-та й на нiм забув-єм, силу-м мав - та й на нiм лишив-єм. Одна сльоза котилася по лицi, як перла по скалi. - Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на свiту недiлю поле свiтити, аби ви нiколи мого горба не минали. Будь котрий молодий най вiбiжить та най покропить хрест свiченов водицев, бо знаєте, що ксьондз на гору не пiде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сьте менi мого хреста нiколи не минали. Буду за вас бога на тiм свiтi просити, лиш зробiть дiдовi єго волю. Як коли би хотiв рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотiв навiки закопати в серцях гостей свою просьбу. - Iване, куме, а лишiть же ви туск на боцi, геть єго вiдкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте порєдний чоловiк, не лiзли-сте натарапом на нiкого, нiкому-сте не переорали, анi пересiяли, чужого зеренця-сте не порунтали. Ой, нi! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на свiту недiлю не минуть. Отак Михайло розводив Iвана.

V - Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто нi любить, та тот буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцiю горiвки зо мнов не вiпили. Заки-м ще в своï хатi i маю гостi за своïм столом, то буду з ними пити, а хто нi навидить, то буде також. Почалася пиятика, та пиятика, що робить iз та й Михайло отак спiвали за молодiï лiта, що ïх на кедровiм мостi здогонили, а вони вже не хотiли назад вернутися до них навiть у гостi. Як де пiдтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так крiпко, аж сустави хрупотiли, а як подибували дуже жалiсливе мiсце, то нахилювалися до себе i тулили чоло до чола i сумували. Ловилися за шию, цiлувалися, били кулаками в груди i в стiл i такоï собi своïм заржавiлим голосом туги завдавали, що врештi не могли жадного слова вимовити, лиш: "Ой Iванку, брате!", "Ой Мiхайле, приятелю!"

VI - Дєдю, чуєте, то вже чєс вiходити до колiï, а ви розспiвалиси як задобро-миру. Iван витрiщив очi, але так дивно, що син побiлiв i подався назад, та й поклав голову в долонi i довго щось собi нагадував. Устав iз-за стола, пiдiйшов до жiнки i взяв ïï за рукав. - Стара, гай, машiр - iнц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцьки та й пiдемо панувати. Вийшли обоє. Як уходили назад до хати, то цiла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прiрвалася, як би горе людське дунайську загату розiрвало - такий був плач. Жiнки заломили руки i так сплетенi держали над старою Iванихою, аби щось iзгори не впало i ïï на мiсцi не роздавило. А Михайло ймив Iвана за барки, i шалено термосив ним, i верещав як стеклий. - Мой, як-єс газда, то фурни тото катранє з себе, бо тi вiполичкую як курву! Але Iван не дивився в той бiк. Ймив стару за шию i пустився з нею в танець. - Польки менi грай, по-панцьки, мам грошi! Люди задеревiли, а Iван термосив жiнкою, як би не мав уже гадки пустити ïï живу з рук. Вбiгли сини i силомiць винесли обоïх iз хати. На подвiр'ю Iван танцював дальше якоïсь польки, а Iваниха обчепилася руками порога i приповiдала: - Ото-мси тi вiходила, ото-мси тi вiгризла оцими ногами! I все рукою показувала в повiтрю, як глибоко вона той порiг виходила.

VII Плоти попри дороги трiщали i падали - всi люди випроваджували Iвана. Вiн iшов зi старою, згорблений, в цайговiм, сивiм одiнню i щохвиля танцював польки. Аж як усi зупинилися перед хрестом, що Iван його поклав на горбi, то вiн трохи прочуняв i показував старiй хрест: - Видиш, стара, наш хрестик? Там є вiдбито i твоє намено. Не бiси, є i моє, i твоє...
КАМIННИЙ ХРЕСТ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация