МарIя



Категории Василь Стефаник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Марiя сидiла на приспi й шептала: — Бодай дiвки нiколи на свiт не родилиси; як суки, валяютьси; однi закопанi в землю, а другi по шинках з козаками. I нащо воно родитьси на свiт божий? I дурне, i пусте, ще i з вiнком на головi. Вона саме закопала своï двi доньцi в потайничок у льоху, як у селi зчинили крик, що йдуть уже свiжi козаки. Чого тотi козаки хочуть, чого шукають? Ïï стодоли пустi, комора без дверей, порожня, хата — гола, а замки вiд скринь ржавiють попiд ноги. Не хотiла на них у хатi ждати. Облупана, обдерта тота ïï хата. Сидiла на приспi i нагадувала все минуле. Сперла голову до стiни, сиве волосся вилискувало до сонця, як чепець iз блискучого плуга; чорнi очi вiдсували чоло вгору. Воно морщилося, тiкало пiд залiзний чепець вiд тих великих, нещасних очей, якi шукали на днi душi скарбiв ïï цiлого життя. Далеко пiд горами ревiли гармати, палали села, а чорний дим розтягався змiєм по синьому небi i шукав щiлин у блакитi, щоби десь там обмитися вiд кровi i спузи . За ïï плечима дрижали вiкна за кожним гарматним громом. А може, там i ïï сини, може, вже закуталися в бiлий рантух снiгу i кров бiжить iз них i малює червонi квiти. Вона ïх родила мiцних i здорових, як ковбки ; чим була грубiла, тим бiльше робила, по кожнiй дитинi була все краща й веселiша; а молока — то мала такого, що могла дiтей не плекати, а купати. I чоловiка мала дужого й милого, i маєток. То як, бувало, жнуть на нивi цiлу нiч, як дзвонять до сну дiтям серпами, що позаду них понакриванi спали, то чого ïй тодi було треба або чого боялася? Хiба, щоб звiзда не впала дiтям на голову; але вона була жвава така, що i звiзду ймила би на кiнчик серпа. А як нажали копу, то спочивали. Молодий чоловiк цiлував ïï, а вона смiхом зганяла з нiчлiгу птахи. Аж як ïх тiнi досягали кiнця ниви, а мiсяць заходив, то лягали коло дiтей, а рано сонце будило ïх разом з дiтьми. Вона ïх провадила до кернички i сполiкувала росу з голов, а найстарший двигав для батька воду в збанятку. Чоловiк лишався в полi, а вона йшла з ними додому: одно на руках, а двоє коло запаски. А по дорозi гралася ними, як дiвка биндами. Любувала й голубила ïх. Хiба ж часу жалує? Моцна й здорова, все скоро зробить. Дiти росли всi, нi одно не слабувало. Пiшли до школи. Ходила за ними по всiх мiстах, носила на плечах колачi й бiлi сорочки, ноги нiколи не болiли ïï. А як у Львовi заперли ïх до арешту за бунт, то сiла на колiю, а та колiя так бiгла й летiла до синiв, мовби там у машинi, напередi, горiло ïï серце. Мiж тими панями-мамами почула себе в перший раз у життi рiвною зi всiми панами й тiшилася, що сини поставили ïï в однiм рядi з ними. А на вакацiï з'ïздилися товаришi ïï синiв з усiх усюдiв, хата начеб ширшала, двором ставала. Спiвали, розмовляли, читали книжки, ласкавi до простого народу, i нарiд до них прилип, коло них цвiв: збирався ïх розумом добувати мужицьке право, що пани з давен-давна закопали в палатах. Iшли лавою з хоругвами над собою, i пани ïм проступалися. А як настала вiйна, то оба старшi зараз зачали збиратися, а й найменший не хотiв лишитися. Лагодила ïх цiлу нiч у дорогу, затикала кулаками рот, аби ïх не побудити. А як почало свiтати, на зорях, як побачила ïх, що сплять супокiйне, то й сама заспокоïлася. Сiла бiля них у головах, глядiла на них тихенько вiд зорi до сходу сонця i — в той час посивiла. Вранцi чоловiк, як побачив, то сказав: — Твоя голова ïх вiвчила, нехай же тепер i сивiє. Вiдтак проводила ïх до мiста. Що крок ступила, то все надiялася, що котрийсь зi старших обернеться до неï i скаже: — Мамо, лишаємо тобi найменшого на помiч i потiху. Але нi один не звернувся, нi один не сказав того слова. Сивi стернi передавали в ïï душу свiй шепiт, шелестiли до вуха. Таж вони зреклися тебе; паничi забули мужичку. Гiрка крапелька просякла з ïï серця i втроïла ïï вiдразу. В мiстi зiйшлося ïх сила, паничi i простi хлопцi. Хоругви й прапори шелестiли над ними i гримiв спiв про Украïну. Попiд мурами мами держали серця в долонях i дули на них, аби не болiли. Як заходило сонце, то прийшли до неï всi три, прийшли попрощатися. Вiдвела ïх трохи набiк, вiд людей. Виймила з рукава нiж i сказала: найменший, Дмитро, най лишиться, а нi, то закопає зараз у себе нiж. Сказала це i зараз зрозумiла, що перетяла тим ножем свiт надвоє: на однiй половинi лишилася сама, а на другiй — сини тiкають геть вiд неï... I впала. Пробудилася, аж як земля дуднiла пiд довгими рядами, що спiвали сiчову пiсню. Дмитро був бiля неï. — Бiжiм, синку, за ними, аби-м ïх здогонила, най менi, дурнiй мужичцi, простять. Я не знала добре, я не винна, що моя голова здурiла, як тота Украïна забирає менi дiти... Бiгла, кричала: Iване, Андрiю! Всi бiгли за тими довгими, рiвними рядами синiв, падали на колiна й голосили. Марiя прочуняла з пiвсну-споминiв, заломила руки та й кричала: — Дiти моï, сини моï, де вашi кiстки бiлi? Я пiду позбираю ïх i принесу на плечах додому! Чула що лишилася сама на свiтi, глянула на небо й зрозумiла, що пiд тою покришкою сидить сама i що нiколи вже не вернуться до неï ïï сини, бо цiлий свiт здурiв: люди i худоба. Тiкало все, що жило. Ще недавно нiкому дорiг не ставало. Дiти несли за ними добуток, однi одних стручували в провали, ночами ревiли корови, блеяли вiвцi, конi розбивали людей i самих себе. За цими здурiлими людьми горiв свiт, немов на те, щоби ïм до пекла дорогу показувати. Всi скакали в рiку, що несла на собi багряну заграву i подобала на мстивий меч, який простягся здовж землi. Дороги дуднiли й скрипiли, ïх мова була страшна i той зойк, що родився зi скаженоï лютостi, як жерло себе залiзо i камiнь. Здавалося, що земля скаржиться на тi своï рани. А як стрiнулися над рiкою, то гармати виважували землю з ïï предвiчноï постелi. Хати пiдлiтали вгору, як горючi пивки , люди, закопанi в землю, скам'янiли й не могли пiдвести руки, щоби перехрестити дiти, червона рiка збивала шум з кровi, i вiн, як вiнок, кружляв коло голов трупiв, якi тихенько сунули за водою. По битвi копали гроби, витягали мерцiв з води. Поле за кiлька днiв зродило богато, богато хрестiв., I помiж тi хрести попровадили солдати ïï найменшого сина за те, що царя називав катом. Казали, що ведуть його на Сибiр. Далеко би йти, кров буде течи з хлоп'ячих нiг, слiди червонi... А й старий повiз офiцирiв попри тi хрестики i пропав досi. — Ой небоженєта, лишили ж ви мене саму стерегти з совами ваших пустих хоромiв. Як у Марiï в головi спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоби закрити перед ïï очима ту прiрву в життi, то у ворота на подвiр'я заïхали козаки. Була люта, що нiколи не дозволяли ïй лишитися в спокою, i казала до них голосно: — А, вже йдете, рабiвники! — Нiчого, матусю, рабувати не будемо у вас, хочемо нагрiтися в хатi, пустiть. Душа замерзла в тiлi. Вiдповiла: — То йдiть грiйтеси в студенi хатi. — А ви? — А мене можете отут бити нагайками, а на коханку, як видите, я вже стара. Один iз козакiв — молоденький ще був. — приступив i дуже просив, щоби вона та ввiйшла враз з ними в хату; самi ж вони не ввiйдуть. — Ми вашi люди, — казав. — А тому, що ви нашi, то рвете тiло нагайками, а другi забирають та вiшають людей; мерцi гойдаютьси лiсами, аж дика звiр утiкає... Молоденький козак так довго та гарно просив, що врештi увiйшла з ними в хату. Станула бiля порога, а вони позасiдали коло стола. — Продайте нам що-небудь ïсти; голоднi ми, матусю. — Що ж вам дам ïсти? Там, на полицi, є хлiб; а грошей ваших менi не треба, бо однi даєте, а другi заходите i назад вiдбираєте, та ще й б'єте. Цар ваш такий великий та богатий, та посилає вас без хлiба воювати? Станьте на лавку та досягнiть з полицi бохоня. З хлiбом стягнув з полицi й образ Шевченка, який був повернений лицем до стiни. — Хлiб бери, а образ вiддай менi, то моïх синiв. Такi, як ви, здоймали його з-пiд образiв, кинули до землi i казали менi толочити по нiм. Я його сховала в пазуху, а вони кроïли тiло пугами, що й не пам'ятаю, коли пiшли з хати. Вихопила Шевченка з рук, поклала в пазуху. — Можете мене отут i зарiзати, а образа не дам. Той молоденький козак, що так ïï гарно просив увiйти в хату, приступив до неï, поцiлував у руку i сказав: — Матусенько, я ж за свято Шевченка сидiв довго в тюрмi. Хiба ж ви не дасте нам образа, щоб ми його привели назад до честi й поставили пiд образами? — А хто ж ви е? Що за однi? Вiдкiля приходите? Жидам позволяете тримати свою вiру й письмо, а наше все касуєте. Тепер снiг прикрив дорогу, але коли б не вiн, то ви би видiли, що всiми дорогами, по всему селi розкиненi нашi книги з читалень. То, що бiдний нарiд встарав собi на науку для дiтей, все то пiшло пiд кiнцькi копита. — Дайте, дайте нам образ. Поволi витягнула й подала йому, бо й сама стала цiкава, що вони з ним будуть дiяти. А вони поставили два хлiби, один верх другого, сперли коло них малюнок, виймили вишиванi та гаптованi хустки та довкола прикрашували. — Лиш дивiтьси, козаки, чи мило то буде цему образовi, як ви єго вберете у рабоване жидiвське плаття. Та тут же, в тiй хвилинi, зiрвався один з них, сивий уже, скинув iз себе одiж козацьку: був без сорочки. — Оце вам, матусю, наш рабунок, що всi ми без сорочок ходимо, хоч могли б богато придбати. А оцi хустини, що ми ними Шевченка вбрали, це ж козацькi китайки, матусю. Надiлили нас ïми жiнки нашi, нашi мами, сестри нашi, щоби було чим голову вкрити в полi, щоби ворон очей не клював. Марiя глянула на них, непевно пiдступила й сказала: — Ви, вiдий, тотi, що моï сини вас любили... украïнцi... — Ми самi один одного рiжем. Пiдлiзла Марiя на грядки, виймила зi скринi сорочку i подала роздягненому. — Вбирай, це з мого сина; бог. знає, чи верне, чи буде ïï носити. Несмiло взяв козак сорочку i надягнув. — Не тратьмо часу, козаки, пошануймо батька, а хлiба будемо ïсти по дорозi. Ви ж знаєте, як ще нам далеко ïхати, — сказав козацький старшина. Почали спiвати. Забринiли вiкна, пiсня помiж блеск сонця на склi вийшла надвiр, побiгла в село. Жiнки почули i ставали коло ворiт, вiдтак коло вiкон, а врештi несмiливо входили до сiней i до хати. — Марiє, що це в тебе? П'янi чи загулюють дiвки спiванками? — Нi, це iншi, другi... — Якi другi? — Такi другi, що це нашi; мовчи та слухай! Марiя отворила широко очi на козакiв, подалася вперед, неначеб хотiла пiдбiгти й не пустити ïх спiв з хати. Пiсня випростовувала ïï душу. Показувала десь на небi цiле ïï життя. Всi зорi, якi вiд дитини бачила; всю росу, яка падала на ïï голову, i всi подуви вiтру, якi коли-небудь гладили ïï по лицi. Виймала ота пiсня з ïï душi, як з чорноï скринi, все чарiвне i ясне i розвертала перед нею — i надивитися вона не могла сама на себе в дивнiм свiтаннi. Десь там на горах сидить орел, пiсня розвiває його крила, i подув цих крил гоïть ïï серце, стирає чорну кров з нього. Чує, як сини держуться маленькими руками за ïï рукави, як ростуть з кожним звуком. Чує кожне ïх слово, коли-небудь сказане, i кожну розмову за Украïну. Всi невиразнi i таємнi назви випрядуються з волосся звiзд i, як пребогате намисто, обiймають ïï шию. Блискотять рiки по всiй нашiй землi i падають з громом у море, а нарiд зривається на ноги. Напередi ïï сини, i вона з ними йде на тую Украïну, бо вона, тая Украïна, плаче й голосить за своïми дiтьми; хоче, щоби були всi вкупi. Те голосiння вплакується в небо; його покров морщиться i роздирається, а пiсня стає у бога коло порога i заносить скаргу... Як перестали спiвати, то Марiя стала непорушне, як на образi намальована. З купи жiнок, яких богато зiйшлося, одна, вже стара, приступила до стола. — То ви нашi? Богу дякувати, що ви вже раз прийшли,— говорила. — Ой, нiхто, небожєта, нас не любить. Кiлько переходило вiйська — всi нас не любять. А кiлько вони напсували народу! Аби де було: чи в мiстi, чи на дорозi, чи вже в своïм-таки селi, все чужi i чужi ми, i нiхто нам не дає вiри. — Ïй, чого ж ви хочете вiд них? Це ж не наше войсько. Вони такi, як у книжках писано здавна або мальовано на образах, як вони ще нашi були. А тепер вони московськi. Де вони годнi нам помогти? Отак, потихоньки, аби нiхто не чув, то забалакають. — Ти молода, читати вмiєш, то знаєш лiпше. Я гадала, що то нашi. — Це навiть не кажiть, бо за це може нам бути велика кара. Старенька жiнка скоро залiзла в гурт жiнок, що глядiли самою тугою i дихали розпукою. Зате молода Катерина станула край самого стола. — Оця Марiя, що ми в неï, дивiтьси, як задеревiла вiд вашого спiву. Вона банує за синами, що два пiшли до наших охiтникiв, а найменшого взяли москалi на Сибiр! Десь-то вiн серед таких, як ви, напастував вашого царя, що дуже мучить наш нарiд. А вони лиш хап його — та й пропав. Ученi були всi, маєток за ними пiшов великий. В селi нi одна мама так не банує за синами. — Небого, Марiє, небого! — шептали жiнки. — То таки саме перед вiйною було, як ми сипали могилу отсему Шевченковi, що перед вами на столi. Сипали другi села на пам'ятку — та i ми. Клопiт такий був, бо старi не пускали вдень сипати, робота в полi, а ми змовилиси i сипали ночами: однi кiньми, другi тачками, iншi лиш рискалями. Таку могилу висипали, як дзвiниця. I Марiя з трьома синами помагала... Як ми ïï досипали, то свiтало, роса нас припала, i ми посiдали довкола, бо ноги болiли. А старший син Марiïн вилiз на сам вершечок та й так ладно говорив до нас, що з цеï нашоï могили будемо дивитиси на велику могилу на Украïнi, щоби ми були всi одноï мислi. Дививси так дивно, начеб поправдi на зорях бачив Украïну. Потiм ми повставали i спiвали такi пiснi, як i ви тепер. Тут наблизилася Катерина козаковi майже до вуха i шептала: — Вашi пiснi такi самi, як Марiïних синiв. Тому не будiть ïï, най ïй здаєси, що це ïï сини спiвають... С п у з а — попiл. Ковбок — обрубок дерева. П и в к а — м'яч.
МарIя