МОЄ СЛОВО



Категории Василь Стефаник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Бiлими губами упiвголос буду вам казати за себе. Нi скарги, нi смутку, нi радостi в словi не чуйте! Я пiшов вiд мами у бiленькiй сорочцi, сам бiлий. З бiлоï сорочки смiялися. Кривдили мене i ранили. I я ходив тихонько, як бiленький кiт. Я чув свою пiдлiсть за тихий хiд, i кров моя дiточа з серця капала. А спав я у наймленiй хатi посеред брудних туловищ, сплетених розпустою. Листочок бiлоï берези на смiттю. Я скинув мамину сорочку. Мiй дiточий свiт i далеке поколiння мужицьке лишилося за мною. Передо мною стояв новий свiт, новий i чорний. Я ловився за його поли, а вiн згiрдно глядiв на мене. Як жебрак маленький. Я занiмiв був iз болю. I мовчав я довгi, довгi роки. Моï слова невимовленi, мiй плач недоплаканий, мiй смiх недосмiяний! Лягли ви на мене, як лягає чорне камiння зломаного хреста на могилу в чужинi! Я найшов товаришiв. Вони погодилися з новим свiтом. Я говорив ïм про мiй покинений i про новий, що кривдив нас. Казали, що брешу. А я рвався, i падав у болото iз знесилля, i не уступав. Сказали, що я брехун iще раз. I покинули мене. А як я плакав, то мама ридала: — Ти сам з собою будь, бо пани тебе не приймуть. Не покидати було мене. I лишився я, як корч лугу серед поля. Я сидiв посеред пiль. Моï думки снувалися довгими скибами плодючоï рiллi. Ссали землю i годували мене самотою. I ще приносили солений пiт i тихi пiснi, що снувалися за орачем, за плугом i за погоничем. I поïли мене тим спокоєм, що мрiє над ярами волiв у плузi. Бачив я ще маленькi огники мiж маленькими пастухами i вiвцi по полю. Я тут буду, як буйний вiтер, панувати, заспiваю свою пiсню! Я сотворив собi свiй свiт. Праворуч мене синє поле, i чорнi скиби, i бiлий плуг, i пiсня, i пiт солений. Лiворуч чорна машина, що з червоного рота прокльоном стогне. А в серцi моïм мiй свiт шовком тканий, срiблом бiлим мережаний i перлами обкинений. У своïм царствi. Буду свiй свiт рiзьбити, як камiнь. Слово своє буду гострити на кременi моєï душi i, намочене в трутi-зiллi, пускати буду налiво... I слово своє ламати буду на яснi соняшнi промiнчики, i замочу його в кожнiй чiчцi, i пускати буду направо. А свiй камiнь буду рiзьбити все, все! Аж на могилу свою його покладу як мертву красу. А вишня в моïх головах возьме всi моï болi на свiй цвiт. А в своïм свiтi я жию, жию! Як безумний, бреду хмарою своєï фантазiï. Сто раз розпускаю сили своєï душi, аби далекими свiтами вiдшукали менi щастя моє. По тихiм ставу моєï минувшини пливуть неводи сердечних моïх бажань, аби виловити всi яснi хвилi життя мого. Але неводи рвуться i не годнi нiчого зловити. Вертають до мене помученi i без нiчого — як мужики з лану. I я, смутний, дрiмаю на хмарах. А як грiм трiсне, то я здоймаю чоло вгору наново. I лечу, лечу на чорних хмарах... Золотою стрiлою прорiзую свiтлянi висоти. В-чорний чупер ховаються звiзди, як у чорну хмару. Студенi хмари вiд моïх очей теплим дощем спускаються на землю. Але сонця дiйти я не годен. I падаю з високостi вдолину. Як старий жовняр деревляними ногами блукає, так я блукаю. А крила гояться, i я знов лечу .до сонця, до щастя. I знов рiжу зводи небеснi i падаю. Я був щасливий. Коли я глядiв дитиною на маминi очi, як по них сунулися тихесенько пречистi хмарки щастя,— я був щасливий. А тепер на тi очi смерть долоню поклала. А я шукаю щастя пiд небом i падаю...
МОЄ СЛОВО