<< Главная страница

Сини



Категории Василь Стефаник ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Старий Максим волочив яру пшеницю кiньми добрими, молодими. Борони лiтали по землi, як пера. Максим кинув капелюх на рiллю, сорочка розiпнялася i впала аж на плечi. Хмара куряви з-пiд борiн засипала його сивий чупер на головi i на грудях. Вiн галасував, лютився, а люди з сусiднiх нив говорили до себе: — Старий пес, все лютий, але молодi конi ще мiцно тримає; богатир, iззамолоду добре годований, та втратив обох синiв i вiдтогди все кричить i на полi, i в селi. Максим спер конi. — Старi костi, як стара верба: на вогонь добрi, а з кiньми бiгати нi до чого. Як ноги погинаютьси коло коний, а в данцi подаютьси, то такi ноги, най не кажу, що варт. Лiзь, дiду, на пiч, пора вже прийшла. То вiн потряс сивою головою попiд чорнi кiнськi гриви та кричить дальше: — Та на пiч, брє, я ще годен вiлiзти, але пiч студена, облупана. Образи на стiнах почорнiли, а свiтi дивлютьси на пусту хату, як голоднi пси. Стара цiле житє обтикала ïх бервiнком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкавi були, аби хата ясна була, аби дiти росли. Та хоть ïх богато, а всi вони до нiчого, свiтцi. Синiв нема, стару запорпав у землю, а ви, боги, мусите вiбачити за бервiнок — було лiпше дбати... Ану, звiздочолий, поки нам бог назначив, берiмси, брє, до цеï землi. I ходили вони з одного кiнця ниви на другий, затуленi курявою, а борони кусали землю, гаркотiли, роздрапували ïï, аби зерновi вчинити м'яке ложе. — Ти, Босаку, ти не є жаден кiнь, ти пес, ти всi плечi менi обгриз, знак на знаковi, скусав а скусав. Не сiпай хоть ти мене, бо так нi житє насiпало, що ледви на ногах стою. Я тобi досвiта сиплю овес, ще сам нiчого не ïвши; я тебе вiчiсую: я тебе старими сльозами поливаю, а ти кусаєш. Звiздочолий у мене чоловiк; вiн чорними очима за мнов водить; вiн мене жєлує, вiн свойов гривов обтирає дiдовi сльози; а ти поганий, серця не маєш. Ще недавно ти цiлий жмут мого волосся вiрвав i пустив пiд ноги в гнiй. Так не мож робити, бо хоть ти дуже красний кiнь, але за це поганий. Жидам тебе не можу продати, але якби прийшов до мене свiтий Юрiй, то, бiгме, подарував би-м тi, аби-с з ним iшов змiï розбивати; робити землю ти нездатний, бо в тобi спокою нема. То вiн слинив пальцi, вимивав рану на плечах та присипав порохом. — Гей, конi, iдiм, iдiм... А борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, Максимовi ноги чули пiд собою м'якiсть, тут м'якiсть, яка дуже рiдко гостить у душi мужика; земля дає йому ту м'якiсть, i зате вiн ïï так любить. I як вiн викидав жменею зерно, то приповiдав: Колисочку я вам постелив м'якеньку, ростiть до неба. Максим успокоювався, не кричав уже та нагло задержав конi. — Та якого дiдька болиш, ти, стара корсо, хрупаєш у кождiм замку, кривуле? То вiн оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоноï кровi i сiв. — Скло залiзло, матерi твоï! Тепер волочи, а ниви недоробленоï не лишиш, хiба си розскочиш у куснi. А ти, небого ниво, малий спасибiг будеш мати з цеï староï кровi, бо стара кров, як старий гнiй, нiц не родить; менi утрата, а тобi нiякого зиску. Криваючи, вiн випряг конi, повiв до воза та наклав перед них сiна. — Ти, сонце, не захмурюйси на старого, що заборзо робить полудне; старий не має чим ходити... Вiн витяг з торби хлiб, солонину та пляшку i вимивав рану горiвкою; потiм вiдiрвав кавалок рукава, завив ногу i зав'язав мотузком вiд мiха. — Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш. Напився горiвки, взяв хлiб, кусав його та, наново сердитий, вигукував: — Це хлiб? Ним лиш коня жидiвського чесати, бо на добрiм конi шкiру зiдре. Приходя до мене роєм тi пiдкьопанi : Дiду, — кажуть, — ми вам печи будемо, прати будемо, запишiть нам поля. Цi подертi суки гадають, що я ïм поле тримав? Як умру, то най на моïм полi чiчки ростуть та най своïми маленькими головками кажуть отченаш за дiда. Зi злостi шпурив хлiбом далеко на рiллю. — Зуби здрiгаються вiд цего макуха; пиймо, Максимку, горiвки, вона гладко йде... — Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов; кому взєвси спiвати? Оцему обдертому та обгризеному дiдовi? Лети собi геть до неба, скажи свому боговi, що най не посилає менi дурну птаху з спiвом, бо як вiн такий моцний, най менi пiшле моïх синiв. Бо iз-за єго волi я лишився сам на всi землi. Най твiй бог спiванками мене не гулить, забирайси! I вiн кинув грудкою землi в жайворонка, та жайворонок ще краще почав спiвати над його головою i не хотiв летiти до бога. — Ти, пташку, ти нiц а нiц не розумiєш. Як мiй малий Iван вганяв за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнiзда по межах та грав на сопiвцi, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с спiвала, так треба було робити. Твiй спiв i Iванова сопiвка iшли низом, а поверх вас сонце, i всi ви сипали божий глас i надо мнов, i над блискучими плугами, i над всiм миром веселим. А крiзь сонце бог, як крiзь золоте сито, обсипав нас ясностев, i вся земля, i всi люди вiдблискували золотом. Так то сонце розчiнило весну на землi, як у великiм коритi... — А з того корита ми брали колачi, а колачi стояли перед музиками, а молодi в квiтках любилиси i шли до слюбу, i котиласи весна, як море, як потопа; та тогди, пташко, твiй спiв спливав у моє серце, як рiзка вода в новий збанок... — Iди ж собi, пташко, в тi краï, де ще колачiв не забрали, а дiтей не порiзали. Обома руками взяв вiн свою сиву голову та й схилився до землi. — Стид тобi, сивий волосе, стидайси, що приповiдаєш та приспiвуєш, як плаксива баба, бо нiчо вже тобi на цiм свiтi не поможе... — Ех, сини моï, сини моï, де вашi голови покладенi?! Не землю всю, але душу би-м продав, аби-м кровавими ногами зайшов до вашого гробу. Господи, брешуть золотi книги по церквах, що ти мав сина, брешуть що-с мав! Ти свого воскресив, кажуть. А я тобi не кажу: воскреси ïх, я тобi кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. Ти видиш цiлий свiт, але над моïми гробами ти отемнiв... — Най тобi оця синя баня так потрiскає, як моє серце... — Та прийдiть котра до старого; нiби ви ïх не обiймали, моïх синiв, та не лягали в бiлу постiль? Та вони були, як дуби кучерявi... Та принеси на руках байстрєтко, не встидайси, приходи. Дiд тобi всi коверцi пiд ноги пiдкине, а байструковi порубає все полотно найтонше на пелiнки. Бо ти ходиш без вiнка та плачеш вiд наруги. I дiд здоймив обi руки вгору й кликав ними до цiлого свiта: — Ходи, невiсточко, ходи до тата, нам попа не треба! Голосно заридав, приляг до землi i нею, як хустиною, обтирав сльози i почорнiв. Та ще благав дальше: — Або приходи хоть ти, коханко, без дитини, та на твоï шиï я вздрю єго руки, а на твоïх губах зачервонiють єго губи, а з твоïх очий, як з глибокоï кирницi, я вiловлю єго очi i сховаю ïх в моє серце, як у коробку. Я, як пес, занюхаю єго чупер на твоï долонi... Коханко, приходи i ратуй старого. — Ти ще є на свiтi, а ïх нема жадного, то найдiть дорогу до мене та принесiть вiсть. Насипте студеноï роси на мiй сивий волос, бо вiн мене пече кождий, як розжарений дрiт. Моя голова палитьси вiд того вогню. I рвав з голови сиве волосся та кидав на землю. — Сиве волосе, пали землю, я не годен вже тебе двигати. До решти обезсилений, приляг до землi i лежав довго мовчки, а потiм лагiдно розказував: — Послiдний раз прийшов Андрiй: вiн був у мене вчений. Тату, — каже, — тепер ïдемо воювати за Украïну. — За яку Украïну? А вiн пiдоймив шаблев груди землi та й каже: Оце Украïна, а тут, — i справив шаблев у груди, — отут ïï кров; землю нашу iдем вiд ворога вiдбирати. Дайте менi, — каже, — бiлу сорочку, дайте чистоï води, аби-м обмивси, та й бувайте здоровi. Як та єго шабля блиснула та й мене заслiпила. Сину, — кажу, — та є ще в мене менший вiд тебе, Iван, бери i єго на це дiло; вiн дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби ворiг з цего корiня ïï не вiторгав у свiй бiк. — Добре, — каже, — тату, пiдемо оба. Та як це стара вчула, та я зараз видiв, що смерть обвиласи коло неï бiлим рантухом. Я подавси до порога, бо-м чув, що ïï очi вiпали i покотилиси, як мертве камiнє по землi. Так менi здалоси, але свiтло на ïï чолi вже погасло... — А рано вони оба виходили, а стара сперласи на ворота та не говорила, але так здалеко дивиласи, як з неба. А як я ïх скидав на колiï, то-м казав: Андрiю, Iване, взад не йдiть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла... До самого вечора Максим водив конi по нивi та не кричав уже, геть замовк. Дiти, що вiвцi гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його. Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, вiн неначе западався в землю. * * * Пiзнiм вечором, як Максим пообходив корови та конi та подоïв вiвцi, увiйшов до хати. — Ти, небого, геть затихла, замертвiла, як би в тебе хто нiж упхав, не годна-с слова сказати... Та я в тобi ще розгрiбу трохи вогню... Вiн зварив кулешу, убрав бiлу сорочку, повечеряв i затих. Потiм прикляк до землi i молився: — А ти, мати боже, будь мойов газдинев, ти з своïм сином посерединi, а коло тебе Андрiй та Iван по боках... Ти дала сина одного, а я двох.
Сини


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация